Завдання ІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії 2019/2020 навчальний рік (8 клас)

Робота над завданнями

Дайте назву картосхемі. Як називалося князівство, позначене на картосхемі? Причини появи значної кількості руських князівств.

На картосхемі було позначено Київське князівство, це процес розпаду Київської Русі, причини появи Любячський з’їзд князів 1097 року. Виходячі з вищесказаного, можно запропонувати назву “Удільні князівства періоду роздробленості Київської Русі”

Завдання ІІ

А. Укажіть зайве слово та дайте визначення підкреслених слів

1. Печеніги, бояри, смерди, закупи

(зайве слово печеніги, оскільки це кочові народи X—XIII ст., а бояри, смерди, закупи це стани населення Київсьткої Русі, закупи-брали позику за «купу»-борг – 11-12 ст.)

  1. Ідол, капище, язичництво, ікона

 (зайве слово ікона оскільки це торкається християнської віри, капище місце де приносять жертви богам, язичество – віра у сили природи, ідол – йому поклонялися)

  1. Шляхта, братство, міщанство, селянство (зайве слово братство – оскільки це національно-релігійні громадські організації руських (українських і білоруських) православних та унійних шляхти та міщан у XVI–XVIII ст. , а шляхта, міщанство, селянство – це стани населення

Шляхта – вищий суспільно-політичний, привілейований, провідний соціальний стан, аристократія в Русі-Україні, Королівстві Русі, Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському, Речі Посполитій, Козацькій державі та інших державних утвореннях на теренах України.

Міща́нство (від пол. mieszczaństwo — «мешканці міста») — суспільний стан в слов’янських країнах Східної Європи за доби Середньовіччя та Нового часу, до якого належало населення міст і містечок

Селянство— сукупність дрібних сільськогосподарських виробників, які ведуть індивідуальне господарство власними засобами виробництва і силами своєї родини. … Термін «селянин» спочатку стосувався дрібних аграріїв у Європі в давні часи)

Б. доповніть і назвіть хронологічні рядки, указавши події чи явища, які вони відображають

1. 410,____476

(410 рік – захоплення Риму вестготами, вождем Аларіхом)

455 – пограбування варварами Риму

476 рік, це рік початку середніх віків, це дата падіння Західної Римської імперії)

2. 907,__,941,944 (випущено 911 рік, це роки походу на Візантію, князем Олегом та Ігорем)

3. 1529,___,1588 (випущено 1566 р. це Литовські статути)

Завдання ІІІ це хрещення Русі

Причини хрещення Русі

1. Язичницька релігія, яка сповідувала поклоніння цілому пантеону Богів, не могла забезпечити єдність держави.

2. Київський князь потребував ідеологічної бази для максимальної централізації і зміщення своєї влади.

3. Русь через язичницьку релігію вважалась ізгоєм в Європі, а Володимир прагнув піднести авторитет Русі в Європі.

Значення хрещення Русі

  1. Християнство зміщено політичну єдність держави.
  2. Воно дало потужний поштовх до розвитку культури, освіти, мистецтв тощо.
  3. Розширилися економічні, політичні, культурні зв’язки з Європою.
  4. Виріс авторитет Русі в Європі.
  5. Церква стала потужним духовним, політичним, економічним та ідеологічним чинником в державі.

Завдання ІV Порівняти між собою хрестові походи та завоювання нового світу

(Короткий історичний нарис)

У 1095 році на Клермонському соборі папа римський Урбан II призвав до Хрестового походу для визволення святих місць з-під ярма сарацинів (арабів і турок-сельджуків). Перший ешелон хрестоносців склали селяни і бідні городяни на чолі з проповідником Петром Ам’єнським. У 1096 році вони прибули до Константинополя і, не чекаючи підходу лицарського війська, переправилися до Малої Азії. Там погано озброєне і ще гірше навчене ополчення Петра Амьенського було без зусиль розбите турками.

Весною 1097 року в столиці Візантії зосередилися загони лицарів-хрестоносців. Головну роль в Першому Хрестовому поході грали феодали Південної Франції: граф Раймонд Тулузький, граф Роберт Фландрський, син нормандського герцога Вільгельма (майбутнього завойовника Англії) Роберт, єпископ Адемар. У поході також брали участь граф Готфрид Бульйонський – герцог Нижньої Лотарингії, його брати Болдуін і Євстафій, граф Гуго Вермандуаський – син французького короля Генріха I і граф Боемунд Тарентський. Папа Урбан писав візантійському імператорові Алексію I Комніну, що в похід йдуть 300 тисяч хрестоносців, проте ймовірніше, що в Першому хрестовому поході брало участь декілька десятків тисяч чоловік, з яких добре озброєно було тільки декілька тисяч лицарів. До хрестоносців приєднався й загін візантійської армії, а також залишки ополчення Петра Ам’єнського. Імператор Алексій розраховував з їх допомогою відвоювати у сельджуків частину Малої Азії. Головною проблемою хрестоносців була відсутність єдиного командування. Герцоги, що брали участь в поході, і графи не мали загального сюзерена і не хотіли підкорятися один одному, вважаючи себе не менш знатними і могутніми, ніж колеги. Першим на землю Малої Азії переправився Готфрид Бульйонський, а за ним і інші лицарі.

У червні 1097 року хрестоносці узяли фортецю Никею і рушили в Килікію. Армія хрестоносців йшла двома колонами. Правою командував Готфрид Бульйонський, лівою, – Боемунд Тарентський. Військо Готфрида рухалося долиною Дорілеї, а Боемунд йшов долиною Гаргона. Нікейський султан Соліман 29 червня атакував ліву колону хрестоносців, яка не встигла ще віддалитися від Дорілєї. Хрестоносці змогли побудувати вагенбург (замкнуту лінію обозів). Крім того, їх розташування прикривалося річкою Бафус. Боемунд послав Готфриду гінця із загоном, щоб сповістити про наближення турок. Турки обрушили на піхоту Боемунда град каменів і стріл, а потім почали відступати. Коли хрестоносці кинулися услід за відступаючими, їх раптово атакувала турецька кіннота. Лицарі опинилися розсіяні. Потім турки увірвалися у вагенбург і вирізали значну частину піхоти. Боемунду вдалося за допомогою кавалерійського резерву відкинути ворога, проте до турків підійшло підкріплення, і вони знову відтіснили хрестоносців до вагенбургу. Боемунд послав ще одного гінця до Готфрида, колона якого вже поспішала до поля бою. Вона прибула вчасно, щоб змусити турок відступити. Потім хрестоносці перебудувалися для вирішальної атаки. На лівому фланзі стали південноіталійські нормани Боемунда, в центрі – французи графа Раймунда Тулузького, а на правом – лотарингці самого Готфрида. У резерві залишилася піхота і загін лицарів під загальним командуванням єпископа Адемара. Турки Були вщент розгромлені, а їх табір дістався переможцям. Проте легка турецька кавалерія змогла втекти від переслідування без великих втрат. Тяжкоозброєні лицарі не змогли її догнати. Нових атак на об’єднані сили хрестоносців турки не робили. Але перехід по безводній кам’янистій пустелі сам по собі був важким випробуванням. Більшість коней полягли від нестатку кормів. Коли хрестоносці, нарешті, увійшли у Килікію, місцеве вірменське населення зустріло їх як визволителів. Тут було засновано першу державу хрестоносців – графство Едеса.

У жовтні 1097 року військо Готфрида після семимісячної облоги здобуло Антіохію. Місто спробував відбити султан Мосула, але потерпів важку поразку. Боемунд заснував ще одну державу хрестоносців – князівство Антіохію. Осінню 1098 року армія хрестоносців рушила до Єрусалиму. По дорозі вона оволоділа Аккрою і в червні 1099 року підійшла до священного міста, яке захищали єгипетські війська. Майже весь генуезький флот, який віз облогові знаряддя, був знищений єгиптянами. Проте одному кораблю вдалося прорватися в Лаодікею. Доставлені їм облогові машини дозволили хрестоносцям зруйнувати єрусалимські стіни.

15 липня 1099 року хрестоносці узяли Єрусалим приступом.

12серпня недалеко від Єрусалиму, в Аскалоні, висадилася велика єгипетська армія, але хрестоносці розбили її. На чолі заснованого ними Єрусалимського королівства став Готфрид Бульйонський. Успіху І Хрестового походу сприяло те, що об’єднаному війську західноєвропейських лицарів протистояли розрізнені та ворогуючи один з одним сельджуцькі султанати. Наймогутніша ж мусульманська держава Середземномор’я – Єгипетський султанат – лише з великим запізненням двинула до Палестини основні сили своєї армії і флоту, які хрестоносцям вдалося розбити по частинах. Для оборони утворених в Палестині християнських держав були створені духовно-лицарські ордени, члени яких поселилися на завойованих землях, після того, як основна маса учасників Першого Хрестового походу повернулася до Європи. У 1119 році був заснований Орден тамплієрів (лицарів Храму), дещо пізніше з’явився Орден госпітальерів, або іоанітів, а в кінці XII століття виник Тевтонський (Німецький) орден. Другий Хрестовий похід, зроблений в 1147-1149 роках, закінчився безрезультатно. В ньому брало участь, по деяких оцінках, до 70 тисяч чоловік. Хрестоносців очолювали король Франції Людовик VII і німецький імператор Конрад III.

У жовтні 1147 року німецькі лицарі потерпіли поразку у Дорілея від кінноти іконійського султана. Потім на армію Конрада обрушилися епідемії. Імператор вимушений був приєднатися до війська французького короля, з яким раніше ворогував. Більшість німецьких воїнів вважали за краще повернутися на батьківщину. Французи ж в січні 1148 року були розбиті у Хонамі. Завоювати Іконійський сельджукський султанат не вдалося. Хрестоносці не могли справитися з дрібними загонами турок, що позбавляли ворога можливості діставати у необхідній кількості воду, продовольство, фураж. Залишки хрестоносців в березні переправилися з візантійських портів в Антіохію, причому візантійці зажадали дуже великої плати за кораблі і їстівні запаси. У липні хрестоносці п’ять днів безуспішно облягали сильно укріплений Дамаск.

У 1149 році Конрад, а потім Людовик повернулися до Європи, усвідомивши неможливість розширити межі Єрусалимського королівства. У другій половині XII століття султаном, що протистояв хрестоносцям Єгипту став Саладин (Салах Ад-дин). Він розбив хрестоносців при Тіверіадському озері і в 1187 році захопив Єрусалим. У відповідь був проголошений Третій Хрестовий похід, який очолили імператор Фрідріх I Барбароса, французький король Філіп II Август і король Англії Ричард I Левове Серце. При переправі через одну з річок в Малій Азії Фрідріх потонув, і його військо, позбувшись ватажка, розпалося і повернулося до Європи. Французи і англійці, що рухалися морем, захопили Сицилію, а потім висадилися в Палестині, але діяли в цілому невдало. Правда, після багатомісячної облоги вони узяли фортецю Аккру, а Ричард Левове Серце захопив острів Кіпр, де узяв багату здобич. Тут виникло королівство Лузін’янів, що на ціле сторіччя стало оплотом хрестоносців на Сході. Але розбрати між англійськими і французькими феодалами викликали відхід французького короля з Палестини. Без допомоги французьких лицарів Ричард так і не зміг узяти Єрусалим.

2 вересня 1192 року англійський король підписав з Салах ад-Дином мирну угоду, за якою під контролем хрестоносців залишилася тільки прибережна смуга від Тиру до Яффи, причому Яффа і Аскалон були заздалегідь зруйновані мусульманами вщент. Четвертий Хрестовий похід почався в 1202 році і закінчився в 1204 році завоюванням замість Палестини Константинополя і значної частини володінь християнської Візантії. Столиця імперії була узята штурмом 13 квітня 1204 року і розграбована. Перший напад, зроблений 9-го числа з боку моря, візантійці відбили. Через три дні за допомогою перекидних містків лицарі піднялися на стіни. Частина хрестоносців проникла в місто через пролом, зроблений за допомогою стінобитних знарядь, і вже зсередини відкрила троє константинопольських брам. Усередині міста військо хрестоносців не зустріло вже ніякого опору, оскільки багато захисників втекли в ніч з 12 на 13 квітня, а населення не збиралося братися за зброю, рахуючи боротьбу безнадійної.

На місці Візантії була заснована Латинська імперія, що проіснувала півстоліття. Вона була ефемерним утворенням, що залежало від венеціанського флоту і паразитувало на візантійських багатствах. З поверненням багатьох хрестоносців до Європи ослабла і військова потужність Латинської імперії. У 1205 році її військо було розбите біля Адріанополя болгарами, а імператор Балдуїн (Бодуен) I потрапив в полон. У 1261 році імператор Нікеї Михайло III Палеолог за допомогою Генуї вибив хрестоносців з Константинополя. Після Четвертого походу масштаби подальших хрестових походів значно скоротилися.

У 1204 році єрусалимський король Аморі Лузін’ян спробував утвердити свою владу в Єгипті, ураженому засухою і голодом. Хрестоносці розбили єгипетський флот і висадилися в Даміетті у дельті Нілу. Султан аль-Адиль Абу Бакр уклав з хрестоносцями мирний договір, віддавши їм раніше відвойовану єгиптянами Яффу, а також Рамалу, Лідду і половину Сайди. Після цього протягом десятиліття між єгиптянами і хрестоносцями не було великих військових конфліктів.

П’ятий Хрестовий похід було організовано в 1217-1221 роках для завоювання Єгипту. Його очолили король Угорщини Андраш II і герцог Леопольд Австрійський. Хрестоносці Сирії зустріли прибульців з Європи без великого ентузіазму. Єрусалимському королівству, що пережило засуху, важко було прогодувати десятки тисяч нових воїнів, та і з Єгиптом воно хотіло торгувати, а не воювати. Андраш і Леопольд зробили набіги на Дамаск, Наблус і Бейсан, обложили, але так і не змогли узяти сильну мусульманську фортецю Тавор. Після цієї невдачі Андраш в січні 1218 року повернувся на батьківщину.

На зміну угорцям до Палестини в 1218 році прибули голландські лицарі і німецька піхота. Було вирішено завоювати єгипетську фортецю Даміетту в дельті Нілу. Вона знаходилася на острові, була обнесена трьома рядами стін і захищена могутньою вежею, від якої до фортеці тягнулися міст і товсті залізні ланцюги, що перегороджували доступ до Дамієтте з боку річки. Облога почалася 27 травня 1218 року. Використавши свої судна як плавучі стінобитні знаряддя і застосувавши довгі штурмові драбини, хрестоносці оволоділи вежею. Дізнавшись про це, єгипетський султан аль-Адиль, що знаходився в Дамаску, від засмучення помер. Його син аль-Камиль запропонував хрестоносцям зняти облогу Дамієтти в обмін на повернення Єрусалиму і інших територій Єрусалимського королівства у межах 1187 року, але лицарі під впливом папського легата Пелагия відповіли відмовою, хоча султан обіцяв відшукати і повернути навіть шматки Животворящого хреста, захопленого Салах ад-Дином. Пелагий фактично очолив військо, примирив різні групи хрестоносців і довів облогу до кінця. В ніч з 4-го на 5-х листопада 1219 року Дамієтта була узята штурмом і розграбована. На той час переважна більшість її населення померли від голоду і хвороб. З 80 тисяч уціліли тільки 3 тисячі. Проте пропозиція Пелагия йти на Каїр хрестоносці відкинули, розуміючи, що для завоювання Єгипту сил не вистачить.

Ситуація змінилася, коли в 1221 році в Дамієтту прибули нові загони лицарів з Південної Німеччини. За наполяганням Пелагия, мирні пропозиції аль-Камиля були знову знехтувані, і хрестоносці атакували позиції мусульман біля Мансури на південь від Дамієтти. На допомогу аль-Камилю прийшли його брати з Сирії, так що мусульманське військо за чисельністю не поступалося хрестоносцям. В середині липня почався розлив Нілу, і табір хрестоносців затопило, тоді як мусульмани заздалегідь приготувалися до розгулу стихії і не постраждали, а потім відрізували армії Пелагия шлях до відступу. Хрестоносці запропонували мир. В цей час єгипетський султан більше всього побоювався монголів, що вже з’явилися в Іраку, і вважав за краще не спокушати щастя в боротьбі з лицарями. За умовами перемир’я хрестоносці залишили Дамієтту і відплили до Європи.

Шостий Хрестовий похід очолив в 1228-1229 роках німецький імператор Фрідріх II Гогенштауфен. Сам імператор перед початком походу був відлучений від Церкви Папою Григорієм IX, що назвав його не хрестоносцем, а піратом, який збирається “викрасти королівство в Святій землі”. Фрідріх був одружений на дочці єрусалимського короля і збирався стати володарем Єрусалиму. Заборона походу ніяк не вплинула на хрестоносців, які йшли за імператором сподіваючись на здобич.

Літом 1228 року Фрідріх висадився в Сирії. Тут йому вдалося умовити аль-Камиля, що воював зі своїми сірійськими емірами, повернути йому Єрусалим і інші території королівства в обмін на допомогу проти його ворогів – як мусульман, так і християн. Відповідна угода була підписана в Яффі в лютому 1229 року.

18 березня хрестоносці без бою увійшли до Єрусалиму. Потім імператор повернувся до Італії розбив послану проти нього армію Папи і змусив Григорія за умовами Сен-Джерменського миру 1230 року зняти відлучення і визнати договір з султаном. Єрусалим, таким чином, перейшов до хрестоносців лише за рахунок загрози, яку їх армія створювала аль-Камилю, та ще завдяки дипломатичному мистецтву Фрідріха. Сьомий Хрестовий похід відбувся осінню 1239 року. Фрідріх II відмовився надати для армії хрестоносців на чолі з герцогом Ричардом Корнуелським територію Єрусалимського королівства. Хрестоносці висадилися в Сирії і, за наполяганням тамплієрів, вступили в союз з еміром Дамаску для боротьби з султаном Єгипту, але разом з сирійцями були в листопаді 1239 року розгромлені в битві при Аськалоні. Таким чином, сьомий похід закінчився безрезультатно. Восьмий Хрестовий похід відбувся в 1248-1254 роках. Його метою знов було відвоювання Єрусалиму, захопленого у вересні 1244 року султаном ас-Салих Ейюб Наджм ад-Дином, якому допомагала 10-тисячна хорезмійська кіннота. Майже все християнське населення міста було вирізане. Цього разу в Хрестовому поході провідну роль грав французький король Людовик IX, а загальне число хрестоносців визначалося в 15-25 тисяч чоловік, з яких 3 тисячі складали лицарі. Король зав’язав стосунки з монголами, бачачи в них союзників в боротьбі з Єгиптом. Проте далі обміну люб’язностями і пропозиції монголам навернутися у християнство, а французам – визнати владу монгольського хана справа не рушила. На початку червня 1249 року хрестоносці висадилися в Єгипті і захопили Дамієтту.

На початку лютого 1250 року впала фортеця Мансура. Проте тут хрестоносці самі були обложені армією султана Муазама Туран-шаха. Єгиптяни потопили флот хрестоносців. Страждаюча з голоду армія Людовика покинула Мансуру, але до Дамієтти дісталося небагато. Більшість була знищена або потрапила у полон. В числі полонених опинився і французький король. Серед полонених розповсюдилися епідемії малярії, дизентерії і цинги, і мало хто з них уцілів. Людовика в травні 1250 року випустили з полону за величезний викуп у 800 тисяч бізантів, або 200 тисяч ліврів. При цьому від короля зажадали, щоб хрестоносці пішли з Дамієтти. Залишки “Христового воїнства” пішли до Аккри. Незабаром в тому ж 1250 року Туран-шах був убитий, і до влади прийшли мамлюки – наймані воїни на службі султана. Першим мамлюкським султаном став Муїз Айбек. При нім активні бойові дії проти хрестоносців практично припинилися. Людовик ще чотири роки залишався в Палестині, але, так і не отримавши підкріплень з Європи, в квітні 1254 року повернувся до Франції. Дев’ятий і останній Хрестовий похід відбувся в 1270 році. Він був викликаний успіхами мамлюкського султана Бейбарса. Єгиптяни в 1260 році розбили монгольські війська в битві при Айн Джалуті. У 1265 році Бейбарс захопив фортеці хрестоносців Кесарію і Арсуф, а в 1268 році – Яффу і Антиохію. Хрестовий похід знову очолив Людовик IX Святий, а брали участь в нім тільки французькі лицарі. Цього разу метою хрестоносців став Туніс. Чисельність армії хрестоносців не перевищувала 10 тисяч чоловік. На той час лицарі вже не прагнули далеко на схід, оскільки легко знаходили роботу в Європі, що постійно стрясалася феодальними усобицями. Грала роль як близькість туніського побережжя до Сардинії, де зібралися хрестоносці, так і прагнення Людовика мати базу для удару по Єгипту з суші. Він сподівався, що Туніс легко буде захопити, оскільки там не було великих сил єгипетських військ.

Висадка в липні 1270 року пройшла вдало, але незабаром серед хрестоносців вибухнула епідемія чуми, від якої 25 серпня помер і сам Людовик. Його брат Шарль I, король Обох Сицилій, прибув до Тунісу зі свіжими силами, чим врятував військо хрестоносців від розпаду. 1 листопада він підписав договір, по якому туніський емір відновив в повному об’ємі виплату дані королівству Обох Сицилій. Після цього хрестоносці пішли з Тунісу. Після провалу Дев’ятого походу дні хрестоносців в Палестині були полічені.

У 1285 році султан Єгипту мамлюк Килавун захопив фортеці Марабу, Лаодікею і Тріполі в Єрусалимському королівстві. Останнім оплотом християн в Сирії залишалася Аккра.

У 1289 році між Килавуном і королем Кіпрським і Єрусалимським Генріхом II було досягнуте перемир’я, проте незабаром воно було порушене військами Генріха, що вдерлися в прикордонні області держави мамлюків. У відповідь султан оголосив хрестоносцям війну. Гарнізон Аккри, що отримав підкріплення з Європи, налічував 20 тисяч чоловік. Проте в рядах християн не було єдності. Осінню 1290 року Килавун виступив в похід, але незабаром захворів і помер. Армію очолив його син Альмелік Азшараф.

У березні 1291 року мусульмани підійшли до стін Аккри. Вони мали в своєму розпорядженні 92 облогові машини. Переговори про перемир’я, запропоновані захисниками міста, не увінчалися успіхом. 5 травня армія султана почала штурм. Напередодні до Аккри прибув король Генріх з невеликим військом, проте в ніч з 15 на 16 травня він повернувся на Кіпр, причому до його загону приєдналися близько 3 тисяч захисників міста. Гарнізон, що залишився, налічував 12-13 тисяч чоловік. Вони відбивали ворожі напади аж до 18 травня, коли мусульмани змогли розбити ворота, розібрати завали пролому в стінах і увірвалися на вулиці Аккри. Єгиптяни вбивали чоловіків-християн і брали в полон жінок і дітей. Частина захисників змогла пробитися до гавані, де сіла на кораблі і відправилася на Кіпр. Проте на морі піднялася буря, і багато суден потонули. Декілька тисяч хрестоносців, що залишилися на березі, сховалися в замку тамплієрів, який війська султана швидко захопили штурмом. Деякі з християнських воїнів змогли прорватися до моря і сісти на кораблі, решта були винищені єгиптянами. Аккра була спалена і зрівняна із землею. Це було відплатою за вбивство єгипетського гарнізону Аккри, здійсненого англійським королем Ричардом Левове Серце.

Завоювання нового світу

1. Конкістадори у Новому Світі

У 1495 р. король і королева Іспанії видали указ, яким дозволяли всім бажаючим споряджати експедиції до нових земель на заході для пошуків золота. Дві третини знайденого золота вони повинні були віддавати до королівської скарбниці. Завдяки цьому іспанська корона вирішувала одразу дві важливі проблеми: позбавлялася тієї небезпечної сили, якою були чисельні войовничі ідальго (дворяни), що не знаходили заняття на батьківщині і забезпечувала нове джерело прибутків.

Попервах іспанці захоплювали острови, будували на них фортеці, поселення для переселенців з Іспанії, прокладали шляхи, створювали плантації цукрової тростини, прянощів.

З 1510 р. розпочався новий етап Конкісти (ісп. conquista — завоювання) Америки – освоєння земель континенту. У 1517—1518 рр. загони Ернана де Кордоби і Хуана Гріхальви, шукаючи нових рабів, висадилися на півострові Юкатан. Проте конкістадорів чекала велика несподіванка. Замість примітивних хиж тубільців, що їх вони бачили на островах Карибського моря, перед ними постали чудові міста, піраміди, кам’яні храми, вкриті дивовижними візерунками. Це була цивілізація майя — найдавніша з доколумбових цивілізацій Америки. Індіанці майже не чинили опору, бо іспанці увижалися їм богами; їх жахали вигляд вершників на конях, до того небачених, і гуркіт вогнепальної зброї. У храмах іспанці знайшли багато золотих речей і дізналися, що золоті речі майя отримують із країни ацтеків, розташованої на північ від Юкатану.

На завоювання держави ацтеків рушив у 1519 р. загін іспанців на чолі з Фернандо Кортесом, що налічував 400 солдат-іспанців, 16 вершників, 200 індіанців і 13 гармат. Висадившись на берег, Кортес наказав спалити кораблі, пояснивши, що відступати і повертатися додому не збирається. Діючи рішуче й жорстоко, Кортес підкорив ацтеків.

Цікаво знати

Загарбання загоном Кортеса держави ацтеків було однією з найуспішніших воєнних операцій у світовій історії. Кортес із відносно невеликими втратами підкорив цілу державу. Правитель ацтеків Монтесума зустрів іспанців як друзів і запросив їх до столиці своєї держави — Теночтітлана, що була розташована посеред озера. Одначе Кортес плекав чорні заміри. Коли Монтесума зі своїми наближеними увійшов до палацу, де оселився Кортес, іспанці раптово зачинили ворота палацу й захопили Монтесуму в полон. У палаці іспанці знайшли скарбницю ацтеків, де ті століттями накопичували коштовності, й пограбували її.

У “ніч смутку” ацтеки спробували звільнити свого правителя, але іспанці вбили Монтесуму. Кортес наказав відступати. Коли іспанці, атаковані ацтеками, у великій паніці скупчилися на містку через дамбу, він обвалився. У провалля падали коні, поранені іспанці. Коли купа тіл виповнила провалля, Кортес вирвався по тілах колишніх товаришів із пастки, забравши скарби. У “ніч смутку” Кортес втратив армію й товаришів, але отримав золото. Згодом, складаючи звіт про події тієї ночі королю Іспанії, він, однак, написав, що втратив у водах озера всі скарби ацтеків.

Через рік Ф. Кортес повернувся і знову захопив столицю ацтеків. Місто Теночтітлан було зруйновано, а на його руїнах Кортес заснував нову столицю — Мехіко.

Кортес став намісником “Нової Іспанії” (так іспанці називали Мексику). Протягом кількох років він захопив усю Мексику. Іспанці стали володарями чи не найбагатших у світі золотих і срібних копалень. Одначе на шляху до повного підкорення країни на Кортеса чекало розчарування. Племінник Монтесуми, останній правитель ацтеків Куаутемок сховав більшу частину золота, й ніякі тортури не примусили його розкрити таємницю. Того золота не знайдено й дотепер.

Одночасно з завоюванням Мексики іспанські конкістадори рушили до Південної Америки, вздовж її Тихоокеанського узбережжя. Завойовників приваблювали розповіді про казкові багатства країни Біру (або Перу). На цих землях у той час існувала імперія інків.

Завоювання держави інків у 1532 р. здійснив конкістадор Франсиско Пісарро з загоном, що налічував 62 вершники і 102 піхотинці.

Пісарро хитрощами захопив у полон “верховного інку” Атахуальпу, знищивши при цьому три тисячі інків. Решта індіанців, утративши вождя, розбіглася. Коли Атахуальпа зрозумів, що іспанців найбільше цікавить золото, він запропонував за свою свободу нечуваний викуп: наповнити кімнату у 35 кв. м на висоту піднятої руки золотом, а дещо меншу кімнату — наповнити сріблом двічі. Пісарро згодився на це. Два місяці збирали інки коштовності, щоб звільнити свого правителя. За приблизними оцінками, викуп становив 60 центнерів золота і 120 центнерів срібла. Проте це не врятувало життя Атахуальпи — Пісарро наказав його стратити.

Після смерті “верховного інки” загони іспанських завойовників розсіялися по всій країні, грабуючи храми і палаци. Все награбоване золото вони розплавляли, знищуючи унікальні витвори мистецтва інків.

Внаслідок завоювань у Південній Америці було встановлено владу іспанських колонізаторів.

2. Перші колонії. Індіанці після великих географічних відкриттів

На відкриті землі Нового Світу ринули шукачі пригод і легкої поживи. Завойовані землі вони перетворювали на колонії — території, економічно й політично залежні від метрополії – країни, яка володіла колоніями.

Вогнем і мечем підкоряли вони нові землі. Жорстокість конкістадорів викликала обурення навіть серед самих іспанців. Свідок цих подій іспанський єпископ де лас Касас писав: “Коли іспанці здобували індіанські поселення, жертвами їх люті ставали старі, діти і жінки… Вони заганяли індіанців, як баранів, в огороджене місце і змагались один з одним, хто краще розрубає індіанця навпіл з одного удару…”. Така “політика” іспанців щодо індіанців призвела до катастрофічного зменшення місцевого населення. На 1630 р. у Центральній Америці зосталося лише 3% населення, яке жило там у доколумбову еру.

У тих, кому пощастило врятуватися, іспанці відбирали землі, а самих індіанців примушували працювати в копальнях, видобуваючи золото і срібло. Індіанці невдовзі вмирали, вбивали себе і своїх близьких, щоб не бути рабами. Католицькі священики силою навертали їх до християнства. Тих, хто не бажав зректися віри своїх предків, катували, спалювали живцем.

Індіанці дедалі більше вимирали від непідсильної праці, голоду, хвороб. Для того щоб замінити померлих на важких роботах, до Америки почали завозити чорношкірих рабів з Африки. За одного чорношкірого раба на невільницьких ринках Бразилії у XVI ст. платили у 15 разів більше, ніж за раба-індіанця. Із тисяч рабів, яких захоплювали в Африці та везли на суднах через океан, виживало не більше ніж половина, але й це забезпечувало торговцям “живим товаром” нечуваний зиск. Работоргівля стала вигідною справою й тривала в Америці до першої половини XIX ст.

Цікаво знати

Мабуть, не дивно, що мільйони корінних мешканців Америки відмовилися святкувати 500-річчя її відкриття Колумбом. “Для нас, індіанців Америки, — кажуть вони, — немає мови взагалі про “зустріч двох культур”, — було вторгнення, відчуження наших територій та колоніальне поневолення”. В історичній пам’яті цих народів назавжди вкарбувався жах від злочинів новоявлених поневолювачів. Конкісту вони розглядають виключно як злочин проти людяності.

3. Наслідки і значення Великих географічних відкриттів

Географічні відкриття справили величезний вплив на економічне життя всієї Європи. Якщо раніше Головні торговельні шляхи пролягли через Середземне і Балтійське море, то тепер вони перемістилися в океани. Виникла світова торгівля, що налаштовувала зв’язки між окремими материками. На відкриті континенти, до колоній везли вироби з заліза, зброю, тканини тощо. До країн Європи з Америки та Азії довозили тютюн, каву, чай, какао, прянощі, золото, срібло, коштовності. Почалося формування світового ринку як складової частини економіки нового суспільства.

Місце Італії як найбільш розвиненої торговельної країни в Європі посіли спершу Португалія та Іспанія, а згодом — Нідерланди та Англія. Новими центрам ділової активності стали такі європейські міста як Кадіс  і Севілья в Іспанії, Антверпен і Амстердам у Нідерландах, Лондон в Англії.

Європейці навчилися вирощувати дивовижні культури — кукурудзу, тютюн, томати. Використання в їжу картоплі, маїсу, цукру, земляних горіхів, тропічних фруктів, м’яса індички виявилося дуже корисним. Крім того продовольчі ресурси континенту збільшилися вдвічі.  Із поширенням картоплі європейці нарешті позбулися загрози голоду. Кукурудза стала поживною їжею для людей та добрим кормом для худоби. Розвиток виробництва цукру у Бразилії та його експорт до Європи мали наслідком появу нових галузей харчової промисловості. Солодощі стали доступні не лише заможним, а й простим людям. У меню європейців з’явилися різноманітні рибні страви.

Безпосереднім наслідком відкриттів стало також створення колоніальної системи. Першими створили колоніальні імперії Португалія та Іспанія, згодом — Голландія, Англія, Франція. Володіння колоніями приносило країнам-колонізаторам величезні прибутки та сприяло розвиткові їхньої економіки.

Одним із найважливіших наслідків Великих географічних відкриттів стала “революція цін”. У 40-х рр. XVI ст. ціна багатьох товарів почала стрімко зростати, дивуючи та обурюючи звиклих до усталених цін жителів Європи. Ціна хліба в XVI ст. зросла в 5—7 разів. Європейці звинувачували скупників, спекулянтів у завищенні цін, але причина дорожнечі полягала в тому, що кількість золота і срібла, завезеного до Європи з Америки та Індії, була надзвичайно великою. За приблизними підрахунками, до 1600 р. вона становила близько 186 т золота і 16 тис. т срібла. Це призвело до значного здешевлення золотих і срібних грошей та відповідного зростання цін на товари, що, своєю чергою, і зумовило значне зростання вартості життя.

У країнах Європи ціни зростали по-різному. Найбільше і найшвидше вони зросли в Іспанії, наприкінці XVI ст. вп’ятеро перевищивши ціни початку століття. В інших країнах — Німеччині, Англії, Нідерландах — ціни почали зростати лише з другої половини XVI ст. Тут процес відбувався набагато повільніше: у середньому ціни зросли у 2,5 рази.

У “революції цін” були і свої жертви, і свої переможці. Це стало поштовхом до аграрної революції в країнах Східної та Центральної Європи. Сеньйори, прагнучи збільшити виробництво сільськогосподарської продукції, захоплювали селянські та громадські землі, створювали на них великі маєтки. Селяни втрачали землю — єдине джерело свого існування. Замість оброку або грошової ренти за користування землею сеньйора вони мусили відробляти панщину. Велика кількість селян кидала своє господарство і йшла шукати працю у міста.

Наплив дорогоцінних металів, збільшення попиту на ремісничі вироби завдяки заснуванню колоній у Новому Світі привели до виникнення нових підприємств, мануфактур, на яких завдяки поділу праці виготовлялося набагато більше продукції, ніж у ремісничих майстернях.

Епоха Великих географічних відкриттів охопила порівняно невеликий відтинок часу — від кінця XV до середини XVII ст. Півтора століття — незначний термін в історії людства, але за цей час сталися величезні зміни в уявленнях людей про світ, що їх оточував. На карті світу з’явилися нові континенти, острови, торговельні шляхи. Вже ніхто не мав сумнівів у тому, що Земля є кулею. Великі географічні відкриття стали поштовхом до нових досліджень. Розпочиналися пошуки легендарного Південного материка (Австралії), відомого з міфів сивої давнини. З’явився величезний матеріал для розвитку інших природничих наук — географії, біології, астрономії, фізики, хімії.

Людський розум заглиблювався дедалі більше в невідоме. Розпочиналася нова епоха в історії людства…

Географічні відкриття змінили звичну для європейців картину світу. Вперше вони відчули, наскільки величезним і різноманітним є навколишній світ. Він не закінчувався на березі Європи, омиванім океанськими хвилями, а розпросторювався дуже далеко.

Великі географічні відкриття викликали далекосяжні зміни у багатьох сферах життя тогочасної Європи, започаткували нові часи у світовій історії.

Документи. Факти. Коментарі

1. З “Історії Індій” Бартоломе де лас Касаса (друга половина XVI ст.)

“Індіанці… працювали в ті часи неперервно, і на всіх важливих роботах над ними ставили жорстоких наглядачів — іспанців… Ці наглядачі поводились з ними так суворо, жорстоко й нелюдяно, не даючи їм хвилини перепочинку ані вдень, ані вночі, що нагадували служителів пекла. Вони били індіанців палицями і дрюками, лупцювали їх поза вухами, хльостали батогами, били ногами, і ті не чули від них ласкавіших слів, аніж “собака”; і тоді, вимучені неперервним знущанням і грубою поведінкою наглядачів… і нестерпною працею без усякого відпочинку, усвідомлюючи, що в них немає ніякого майбутнього, крім неминучої смерті…, вони стали тікати в ліси і гори, намагаючись сховатися там, але натомість іспанці утворювали спеціальну поліцію, яка полювала за бідолашними і повертала їх назад…

Таке становище було спричинено тим, що іспанці в той час намагались якомога скоріше добувати золото і дуже спішно проводили всі необхідні для цього роботи (а добування золота було незмінною і головною метою і турботою). Це тягло за собою виснаження і загибель індіанців, які звикли працювати мало, бо родюча земля не вимагала майже ніякої роботи і давала їм продукти харчування…, а тепер ці люди слабкого здоров’я були поставлені на неймовірно тяжкі, виснажливі роботи і працювали безперестану. За шість–вісім місяців, поки група індіанців видобувала золото в копальнях…, помирала чверть, а то й третина робітників.

Переконавшись, що йдеться до загибелі всіх індіанців…, і не переймаючись при цьому нічим іншим, окрім свого збагачення, яке хотіли зробити ще більшим, іспанці вирішили, що було б непогано… привезти сюди замість померлих мешканців цих островів якомога більше рабів з інших місць”.

На основі інформації заповніть таблицю

Пункти порівнянь Хрестові походи Завоювання Нового світу
Дати    
Причини    
Хід (основні події)    
Наслідки    
Висновки    

Завдання V

Українська культура від Ярослава Мудрого до Йова Борецького

Культура Русі

Докладніше: Культура Київської Русі

У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов’янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі слов’ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство і бортництво. Досить високого рівня досягло до Х століття і ремесло — виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам’ятки якої написані церковнослов’янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

XIII—XV століття

Докладніше: Українська культура 13—15 століть

Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

XVI—XVIII століття

Докладніше: Українська культура 16—18 століть

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *