Основні дати:
1362 р. – битва на р. Сині Води
1385 р. – укладення Кревської унії
1441 р. (1449 – як незалежної держави) – утворення Кримського ханства
1471 р. – остаточна ліквідація Київського князівства
1489 р. – перша згадка про українських козаків у писемних джерелах.
БОРОТЬБА ПОЛЬЩІ, УГОРЩИНИ ТА ЛИТВИ ЗА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКУ СПАДЩИНУ.
Зі смертю князя Юрія ІІ Болеслава 1340 р. і через відсутність спадкоємців з князівської родини тамтешні бояри запросили княжити литовського князя Любарта Гедиміновича, який мав дружину з родини галицько-волинських князів і тому мав законні права на ці землі. Щоправда, свою владу Любарт зміг поширити лише на Волинь. Що ж до Галичини, то Любартова влада в ній була лише формальною. Реальним правителем у Галицькій землі був боярин Дмитро Дедько. Він володарював у Галичині впродовж 1340–1344 рр. від імені князя Любарта. Такий стан речей заповзявся змінити польський король, прагнучи приєднати Галицьку землю до своїх володінь. Польський король Казимир ІІІ 1340 р. напав на Львів, отримавши звістку про смерть князя Юрія. Довголітня війна, що точилася до 1377 р. між Польщею, Угорщиною та Литвою, закінчилася тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною опинилася під владою ставленика угорського короля, Волинь – під владою литовської династії.
ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СКЛАДУ ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Інші українські терени змогли приєднати до своїх володінь литовці. Єдиною реальною силою, здатною протистояти просуванню Литви на українські землі, була Золота Орда. Більшість українських земель приєднано до Литви за часів співправління князів-братів Ольгерда й Кейстута Гедиміновичів. Кейстут опікувався відносинами з німецькими лицарями, а Ольгерд здійснював зовнішню політику в південному й південно-східному напрямках, уклавши угоду між Литвою й Ордою. Саме ця домов ле ність дала змогу Ольгерду поширити свою владу на Київщину, Чернігово- Сіверщину та Поділля. Підкорення литовськими князями русько-українських земель відбу валося переважно мирно. Утвердження литовських князів у Київщині, Чернігово-Сіверщині та на Поділлі деякі тогочасні джерела пов’язували з битвою між литовсько-українським військом та ординцями на Синіх Водах, що сталася 1362 р. (нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу). Приєднання земель Південно-Західної Русі перетворило Литовське князівство на велику державу.
До кінця 14 ст. вона була федерацією земель-князівств, у тому числі українських – Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним з них, як і колись, правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а з литовської – Гедиміновичів. Київським і чернігово-сіверським володарями стали сини великого князя – Володимир і Дмитро-Корибут Ольгердовичі. На Волині княжив молодший брат Ольгерда Любарт, а після нього – Любартів син Федір, на Поділлі володарювали племінники Ольгерда – князі Коріатовичі.
КИЇВСЬКЕ УДІЛЬНЕ КНЯЗІВСТВО
Свідченням успадкування державного ладу давньої Русі дослідники вважають князювання нащадків Ольгерда в Києві. Від 1363 р. в Києві князював Володимир Ольгердович. Охрещений матір’ю за православним обрядом, вихований на слов’янських звичаях і традиціях, литовський князь не був сприйнятий у Києві як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. Виявом економічної могутності та прагнення позбутися залежності від Віль на було карбування Володимиром влас ної монети. Київський князь почувався не залежним володарем. Це підтверджує і звучання його титулу: в нечисленних докумен тах, що збереглися від тих часів, Володимир Ольгердович іменував себе «З Божої ласки князь київський».
ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБУВАННЯ РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
Русичі становили 90 % населення держави. Їхня культура справила на литовців помітний вплив. Вони переймали від українців військову організацію та способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. Великого поширення з-поміж литовської знаті набула руська віра – так спочатку звалося в Литві православне християнство. Руська мова стала мовою вели кокняжого двору й державної канцелярії. Закріпленню руського впливу сприяли шлюби литовських князів із руськими князівнами. Тож назва «Литовсько-Руська держава» відображає умови тогочасного життя. Утім найсуттєвішою особливістю перебування руських земель у складі ВКЛ було те, що литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювали їхні родові землі. На місцях залишалася вся попередня система управління за принципом: «Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо».
КРЕВСЬКА УНІЯ
Зміни в становищі українських земель у складі Великого князівства Литовського сталися з приходом до влади Ягайла Ольгердовича. Поляки запропонували Ягайлу одружитися з їхньою королевою Ядвигою і стати польським королем. Причиною таких клопотань була загроза обом державам з боку Тевтонського ордену. Ягайло прийняв пропозицію. Наслідком його згоди стало укладення між Литвою та Польщею в серпні 1385 р. в м. Крево державно-політичного союзу, відомого в історії під назвою Кревської унії. Ця угода передбачала перехід у католицтво Ягайла, його родичів і всіх нехрещених литовців, шлюб Ягайла з Ядвигою і приєднання Великого князівства Литовського до складу Польської держави. У лютому 1386 р. Ягайло прийняв католицтво, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвигою і став польським королем. Незабаром до католицизму було прилучено й Литву, а литовських бояр-католиків урівняно у правах з поляками. Що правда, провести до кінця укладену в Крево угоду Ягайло так і не спромігся, бо в особі Вітовта Кейстутовича знайшов затятого при хильника державної незалежності Литви. За Острівською угодою 1392 р., Ягайло мав по вернути Вітовту всі батьківські землі й визнати його довічним правителем Великого князівства Литовського, підкоривши його владі всіх удільних князів. Вітовт визнав себе васалом польського короля.
ЛІКВІДАЦІЯ КНЯЗЕМ ВІТОВТОМ САМОСТІЙНОСТІ УДІЛЬНИХ УКРАЇНСЬКИХ КНЯЗІВСТВ.
За правління Вітовта (1392–1430 рр.) багатьох литовських князів, які мали уділи в Русі-Україні, було позбавлено володінь. Про тягом попередніх років вони почувались у своїх уділах як самостійні правителі. Їхня залежність від великого князя литовського обмежувалася сплатою щорічної данини, визнанням його своїм зверхником та зобов’язанням за потреби надавати збройну допомогу. Самостійність удільних князівств непокоїла Вітовта. Він докладав зусиль, щоб ліквідувати найбільші князів ства, урівняти князів з боярством. Протягом 1393–1395 рр. були позбавлені уділів такі князі: Дмитро-Корибут у Новгороді-Сіверському, Федір Ко ріатович на Поділлі, Володимир Ольгердович у Києві.
ВИСТУП ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ЗНАТІ НА ЧОЛІ З КНЯЗЕМ СВИДРИГАЙЛОМ ОЛЬГЕРДОВИЧЕМ
Після смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича. Він набагато активніше за свого попередника почав здійснювати політику, спрямовану на розрив унії з Польщею і здобуття Великим кня зівством Литовським незалежності. У від повідь Польща, яка взагалі воліла не мати великого князя литовського, розпочала воєнні дії. Орієнтація Свидригайла на українську та білоруську знать спричинила невдоволення литовців, і за підтримки Польщі великим князем литовським було про голошено брата Вітовта – Сигізмунда. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя, яких було чимало серед української та білоруської знаті. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею. За словами літописця, «князі руські й бояри посадили князя Свидригайла на Велике княжіння Руське». Долю повстання Свидригайла визначила битва під Вількомиром (нині м. Укмерге в Литві) у 1435 р. Свидригайло зазнав поразки.
Провести онлай урок – Руські удільні князівства у складі іноземних держав